“The Inadmissibility of the Double Responsibility for the Breach of Credit Liabilities” // “The Legal Newspaper” as of 06.07.2010 № 27 (248)
06.07.2010
The article is published in original language.
Анастасія Москаленко, партнер Юридичної фірми «Москаленко і Партнери»
Владислав Галінський, юрист Юридичної фірми «Москаленко і Партнери»
Неприпустимість застосування подвійної відповідальності
за порушення кредитних зобов’язань
Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів в системі законодавства України за критерієм юридичної сили, найвищим актом є Конституція України (далі – Конституція). Відповідно до її ст. 8, Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Зазначене положення означає те, що будь-який інший нормативно-правовий акт має не лише відповідати нормам Конституції, але і не суперечити їй. У Постанові Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 № 9 зазначається, що «оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії» (п. 2).
Зокрема, ст. 61 Конституції передбачає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Розглянемо можливості застосування ст. 61 Конституції України при реалізації стратегії захисту боржників у «кредитних» спорах.
Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами між фінансовою установою та позичальником зазвичай укладаються договори застави рухомого або нерухомого майна, а між фіну становою та третіми особами – договори поруки.
Наприклад, згідно зі ст.ст. 553-554 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Що стосується договору застави, в тому числі іпотеки нерухомого майна, ст.ст. 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Так, на кредитні договори та договори, укладені на забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами, поширюються всі загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори. Глава 51 ЦК України визначає правові наслідки порушення зобов’язання та відповідальність за порушення зобов’язання. Оскільки порушення зобов’язання є правопорушенням, глава 51 регулює правові наслідки такого правопорушення, а саме визначає загальні положення негативної юридичної відповідальності у випадку порушення зобов’язання. Зокрема, згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди. Щодо кредитних договорів, спеціальні правові наслідки їх порушення позичальником в законодавстві визначає насамперед ст. 1050 ЦК України «Наслідки порушення договору позичальником»: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. (…) Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». Також відповідальність за порушення кредитних договорів визначається ст.ст. 553, 554 ЦК України щодо договорів, зобов’язання за якими забезпечене порукою, та ст. 572 ЦК України щодо договорів, зобов’язання за якими забезпечене заставою.
Зазвичай вищевказані норми, а також загальні норми про неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов’язання та обов’язок виконання зобов’язань належним чином успішно використовуються фінансовими установами для звернення з судовими позовами про стягнення з позичальників суми боргу, процентів, неустойки та застосування інших наслідків, передбачених кредитними договорами. До цього або в процесі розгляду справ, фінансові установи зазвичай звертаються до нотаріусів для отримання виконавчого напису, якщо це можливо в конкретному випадку. Вимоги щодо вчинення виконавчого напису нотаріуса передбачені Законом України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затвердженою наказом Міністерства Юстиції України від 03.03.2004 № 20/5). При цьому треба зауважити, що фінустанови мають право звернутись до нотаріуса виключно до, а не після звернення до суду з позовом(ами), оскільки в іншому випадку порушена буде вимога безспірності при вчиненні виконавчого напису нотаріуса. Також фінансові установи звертаються з вимогами до поручителів боржників про стягнення з них відповідної суми боргу.
Очевидно, що за своєю правовою природою та правовими підставами, стягнення з боржника та поручителя суми боргу, процентів, неустойки, стягнення майна боржника через виконавчий напис нотаріуса є заходами застосування юридичної відповідальності за порушення кредитних зобов’язань.
При цьому нерідко мають місце випадки одержання фінансовою установою виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на заставлене майно (наприклад, квартиру боржника) і при цьому – звернення до суду з вимогою про стягнення з боржника повної суми боргу за кредитним договором, в тому числі «тіла кредиту», процентів, неустойки та інших сум. Також зустрічаються випадки, коли проти боржника та поручителя відкриваються окремі справи, про звернення стягнення на грошові кошти у відповідній сумі з кожного із них. Зрозуміло, що в такий спосіб фінустанови намагаються «перестрахуватись» від неплатоспроможності боржників та компенсувати свої збитки та витрати на юридичні послуги, виконавче провадження. Однак, стосовно боржників та поручителів такі механізми є не лише несправедливими, але й незаконними, оскільки фактично здійснюється їх притягнення до подвійної, а можливо і потрійної грошової відповідальності за порушення одного й того ж кредитного зобов’язання: фіну станова може стягнути кошти і з боржника, і з поручителя(ів), а також отримати кошти за рахунок продажу предмета застави (при тому, що ст. 589 ЦК України встановлено право заставодержателя задовольнити за рахунок предмета застави в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором (зазвичай інше договорами не встановлено).
Вищевказані дії стягувачів порушують вимоги ст. 61 Конституції України про неприпустимість притягнення до відповідальності одне й те ж саме правопорушення більше одного разу, а також порушують ст. 589 ЦК України, а саме те, що у випадку задоволення заставодержателем його вимог за рахунок предмета застави повністю або частково в позасудовому порядку завдяки виконавчому напису нотаріуса, подальше задоволення вимог стягувача про стягнення з боржника та поручителя в судовому порядку повної суми боргу, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, є неможливим. Також неправильним є задоволення вимог фінустанов до боржника і поручителя(ів) в двох різних справах. У випадку виявлення існування двох справ в процесі їх розгляду, правильним є їх об’єднання або зупинення розгляду однієї з них до завершення розгляду іншої, а у випадку, коли про розгляд однієї зі справ стало відомо після набуття рішенням законної сили, провадження в другій справі може бути закрите за клопотанням відповідача про закриття провадження по справі, відповідно до ст. 61 Конституції України, ч.1 ст.205 ЦПК України. Отже, якщо після отримання кредитором виконавчого напису про звернення стягнення на майно боржник та поручитель(і) не додумаються подати клопотання про припинення провадження у справі або принаймні заперечення проти позовних вимог на підставі ст. 61 Конституції України, хоча б в частині вартості майна, на яке вже звернено стягнення в позасудовому порядку, можливим є притягнення винних осіб до подвійної, а можливо і потрійної цивільної матеріальної відповідальності (заставленим та іншим майном боржника, майном поручителя) за порушення кредитного договору.
19.05.2010 р. Слов’янський міськрайонний суд Донецької області розглянув клопотання представника боржника про припинення провадження у справі за позовом фінансової установи (банку) до боржника та поручителя про стягнення суми боргу за кредитним договором і прийшов до висновку щодо задоволення клопотання, внаслідок законності його вимог, з наступних обставин. Так, позивач звернувся до відповідачів з позовом про стягнення суми боргу за кредитним договором, де, відповідно до п. 3.6., предметом забезпечення цього договору виступає майно відповідача, а саме два вантажні силові тягачі та причепи бортові до них. Згідно виконавчого напису приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу від 15.01.2010 р., за заявою позивача на вищевказане майно звернено стягнення, шляхом його реалізації, тим самим задовольняючи вимоги позивача до відповідачів щодо боргу по означеному кредитному договору. На виконання даного виконавчого напису винесена постанова про відкриття виконавчого провадження, складений акт опису та арешту вказаного майна. Таким чином, суд прийшов до висновку щодо фактичного вирішення спірних правовідносин у позасудовому порядку, із застосуванням п. 3.6. означеного кредитного договору – відповідачі не можуть двічі нести відповідальність за одні і ті ж дії. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, суд ухвалив провадження у справі закрити. Ухвала суду набула законної сили і сторонами не оскаржується.
Таким чином, за допомогою описаного механізму, боржник та поручитель зможуть не лише захистити себе від обов’язку нести перед стягувачем подвійну (потрійну) відповідальність за порушення одного й того ж кредитного договору (адже сам суд може і не дізнатись про існування виконавчого напису нотаріуса або іншої судової справи), але і покарати кредитора (стягувача) за умисне порушення норм та вимог законодавства України.
Анастасія Москаленко, партнер Юридичної фірми «Москаленко і Партнери»
Владислав Галінський, юрист Юридичної фірми «Москаленко і Партнери»
Неприпустимість застосування подвійної відповідальності
за порушення кредитних зобов’язань
Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів в системі законодавства України за критерієм юридичної сили, найвищим актом є Конституція України (далі – Конституція). Відповідно до її ст. 8, Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Зазначене положення означає те, що будь-який інший нормативно-правовий акт має не лише відповідати нормам Конституції, але і не суперечити їй. У Постанові Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 № 9 зазначається, що «оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії» (п. 2).
Зокрема, ст. 61 Конституції передбачає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Розглянемо можливості застосування ст. 61 Конституції України при реалізації стратегії захисту боржників у «кредитних» спорах.
Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами між фінансовою установою та позичальником зазвичай укладаються договори застави рухомого або нерухомого майна, а між фіну становою та третіми особами – договори поруки.
Наприклад, згідно зі ст.ст. 553-554 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Що стосується договору застави, в тому числі іпотеки нерухомого майна, ст.ст. 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Так, на кредитні договори та договори, укладені на забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами, поширюються всі загальні положення ЦК України про зобов’язання та договори. Глава 51 ЦК України визначає правові наслідки порушення зобов’язання та відповідальність за порушення зобов’язання. Оскільки порушення зобов’язання є правопорушенням, глава 51 регулює правові наслідки такого правопорушення, а саме визначає загальні положення негативної юридичної відповідальності у випадку порушення зобов’язання. Зокрема, згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди. Щодо кредитних договорів, спеціальні правові наслідки їх порушення позичальником в законодавстві визначає насамперед ст. 1050 ЦК України «Наслідки порушення договору позичальником»: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. (…) Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу». Також відповідальність за порушення кредитних договорів визначається ст.ст. 553, 554 ЦК України щодо договорів, зобов’язання за якими забезпечене порукою, та ст. 572 ЦК України щодо договорів, зобов’язання за якими забезпечене заставою.
Зазвичай вищевказані норми, а також загальні норми про неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов’язання та обов’язок виконання зобов’язань належним чином успішно використовуються фінансовими установами для звернення з судовими позовами про стягнення з позичальників суми боргу, процентів, неустойки та застосування інших наслідків, передбачених кредитними договорами. До цього або в процесі розгляду справ, фінансові установи зазвичай звертаються до нотаріусів для отримання виконавчого напису, якщо це можливо в конкретному випадку. Вимоги щодо вчинення виконавчого напису нотаріуса передбачені Законом України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затвердженою наказом Міністерства Юстиції України від 03.03.2004 № 20/5). При цьому треба зауважити, що фінустанови мають право звернутись до нотаріуса виключно до, а не після звернення до суду з позовом(ами), оскільки в іншому випадку порушена буде вимога безспірності при вчиненні виконавчого напису нотаріуса. Також фінансові установи звертаються з вимогами до поручителів боржників про стягнення з них відповідної суми боргу.
Очевидно, що за своєю правовою природою та правовими підставами, стягнення з боржника та поручителя суми боргу, процентів, неустойки, стягнення майна боржника через виконавчий напис нотаріуса є заходами застосування юридичної відповідальності за порушення кредитних зобов’язань.
При цьому нерідко мають місце випадки одержання фінансовою установою виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на заставлене майно (наприклад, квартиру боржника) і при цьому – звернення до суду з вимогою про стягнення з боржника повної суми боргу за кредитним договором, в тому числі «тіла кредиту», процентів, неустойки та інших сум. Також зустрічаються випадки, коли проти боржника та поручителя відкриваються окремі справи, про звернення стягнення на грошові кошти у відповідній сумі з кожного із них. Зрозуміло, що в такий спосіб фінустанови намагаються «перестрахуватись» від неплатоспроможності боржників та компенсувати свої збитки та витрати на юридичні послуги, виконавче провадження. Однак, стосовно боржників та поручителів такі механізми є не лише несправедливими, але й незаконними, оскільки фактично здійснюється їх притягнення до подвійної, а можливо і потрійної грошової відповідальності за порушення одного й того ж кредитного зобов’язання: фіну станова може стягнути кошти і з боржника, і з поручителя(ів), а також отримати кошти за рахунок продажу предмета застави (при тому, що ст. 589 ЦК України встановлено право заставодержателя задовольнити за рахунок предмета застави в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором (зазвичай інше договорами не встановлено).
Вищевказані дії стягувачів порушують вимоги ст. 61 Конституції України про неприпустимість притягнення до відповідальності одне й те ж саме правопорушення більше одного разу, а також порушують ст. 589 ЦК України, а саме те, що у випадку задоволення заставодержателем його вимог за рахунок предмета застави повністю або частково в позасудовому порядку завдяки виконавчому напису нотаріуса, подальше задоволення вимог стягувача про стягнення з боржника та поручителя в судовому порядку повної суми боргу, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, є неможливим. Також неправильним є задоволення вимог фінустанов до боржника і поручителя(ів) в двох різних справах. У випадку виявлення існування двох справ в процесі їх розгляду, правильним є їх об’єднання або зупинення розгляду однієї з них до завершення розгляду іншої, а у випадку, коли про розгляд однієї зі справ стало відомо після набуття рішенням законної сили, провадження в другій справі може бути закрите за клопотанням відповідача про закриття провадження по справі, відповідно до ст. 61 Конституції України, ч.1 ст.205 ЦПК України. Отже, якщо після отримання кредитором виконавчого напису про звернення стягнення на майно боржник та поручитель(і) не додумаються подати клопотання про припинення провадження у справі або принаймні заперечення проти позовних вимог на підставі ст. 61 Конституції України, хоча б в частині вартості майна, на яке вже звернено стягнення в позасудовому порядку, можливим є притягнення винних осіб до подвійної, а можливо і потрійної цивільної матеріальної відповідальності (заставленим та іншим майном боржника, майном поручителя) за порушення кредитного договору.
19.05.2010 р. Слов’янський міськрайонний суд Донецької області розглянув клопотання представника боржника про припинення провадження у справі за позовом фінансової установи (банку) до боржника та поручителя про стягнення суми боргу за кредитним договором і прийшов до висновку щодо задоволення клопотання, внаслідок законності його вимог, з наступних обставин. Так, позивач звернувся до відповідачів з позовом про стягнення суми боргу за кредитним договором, де, відповідно до п. 3.6., предметом забезпечення цього договору виступає майно відповідача, а саме два вантажні силові тягачі та причепи бортові до них. Згідно виконавчого напису приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу від 15.01.2010 р., за заявою позивача на вищевказане майно звернено стягнення, шляхом його реалізації, тим самим задовольняючи вимоги позивача до відповідачів щодо боргу по означеному кредитному договору. На виконання даного виконавчого напису винесена постанова про відкриття виконавчого провадження, складений акт опису та арешту вказаного майна. Таким чином, суд прийшов до висновку щодо фактичного вирішення спірних правовідносин у позасудовому порядку, із застосуванням п. 3.6. означеного кредитного договору – відповідачі не можуть двічі нести відповідальність за одні і ті ж дії. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, суд ухвалив провадження у справі закрити. Ухвала суду набула законної сили і сторонами не оскаржується.
Таким чином, за допомогою описаного механізму, боржник та поручитель зможуть не лише захистити себе від обов’язку нести перед стягувачем подвійну (потрійну) відповідальність за порушення одного й того ж кредитного договору (адже сам суд може і не дізнатись про існування виконавчого напису нотаріуса або іншої судової справи), але і покарати кредитора (стягувача) за умисне порушення норм та вимог законодавства України.
