«Електронний документообіг у контексті електронної комерції» // «Юридична газета», 05.10.2010
05.10.2010
Публікація надрукована мовою оригіналу.
ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТООБІГ В КОНТЕКСТІ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ
Юлія Кондрацька, партнер Юридичної фірми «Москаленко і Партнери»
У зв’язку з невпинним розвитком нових технологій та широким розповсюдженням у суспільстві засобів електронної передачі даних, у 2003 році в Україні з’явилися нові закони, що регулюють діяльність в сфері електронного документообігу та телекомунікації. Так, 22 травня 2003 року були прийняті закони «Про електронні документи та електронний документообіг» (далі – ЗУ «Про електронні документи») та «Про електронний цифровий підпис» (далі – ЗУ «Про електронний підпис»), а 18 листопада цього ж року ЗУ «Про телекомунікації». Зауважимо, що до цього моменту існували лише загальні нормативно-правові акти в цій області, такі як Цивільний кодекс України, Закон України (далі-ЗУ) «Про інформацію», ЗУ «Про захист інформації в автоматизованих системах» (зараз – ЗУ «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах»), ЗУ «Про обов’язковий примірник документів» тощо. Отже, прийняття 22 травня 2003 року двох вищевказаних законів визвало широкомасштабні обговорення з питань електронного документообігу, в ході яких одні спеціалісти відзначали новий етап розвитку підприємництва, тоді як інші наголошували на тому, що ці закони є лише рамковими, а й тому значно не змінять вже існуючу ситуацію, а лише внесуть стабільність на ринку електронної комерції. Дійсно, така точка зору є слушною, оскільки зважаючи на загальні положення відповідних законів, лише підзаконні нормативно-правові акти зможуть впровадити в життя детальні правила поведінки в області електронного документообігу. Зауважимо, що до прийняття цих законів, система електронних підписів була широко розповсюджена лише в банківській сфері, зокрема в системах електронних платежів НБУ та «Клієнт-банк». Тоді як інші суб’єкти господарювання, фізичні особи та державні органи користувались паперовими носіями даних. Але час минає швидко, і сьогодні ми можемо спостерігати тенденції по розповсюдженню електронного документообігу в Україні. Так, наприклад, 10.04.2008 Наказом Державної податкової адміністрації України була затверджена Інструкція з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв’язку, яка визначає загальні принципи організації інформаційного обміну під час подання платниками податків податкової звітності до органів державної податкової служби України в електронній формі із використанням електронного цифрового підпису. Ця Інструкція поширюється на Державну податкову адміністрацію України та її територіальні органи, а також платників податків, які за власним бажанням подають податкові документи в електронному вигляді.
Для того, щоб зрозуміти перспективи використання електронного документообігу в роботі таких його суб’єктів як Інтернет-магазини та їх покупці - споживачі, варто розібратися з базовими поняттями в цій сфері. Відповідно до ст.5 Закону України «Про електронні документи» електронний документ – це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронний даних, включаючи обов’язкові реквізити документів. Виходячи зі ст. 6 цього ЗУ, електронний підпис є обов’язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб’єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Отже, варто з’ясувати, що таке електронний підпис. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про електронний підпис» електронний підпис - це дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних. Під це визначення фактично підпадає будь-який спосіб підписання електронного документу, в тому числі й графічне зображення рукописного підпису, а також звичайні паролі. Однак вищезазначений ЗУ зробив акцент на регулюванні різновиду електронного підпису, а саме - електронного цифрового підпису. Відповідно до цього ж ЗУ електронний цифровий підпис – це вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа. Відповідно до ст.3 цього ЗУ електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Таким чином, створити електронний документ можна лише за наявності електронного підпису, що, в свою чергу, видається центром сертифікації ключів, яким відповідно до ст. 8 ЗУ «Про електронний підпис» може бути юридична особа незалежно від форм власності або фізична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, що надає послуги електронного цифрового підпису та засвідчила свій відкритий ключ у центральному засвідчувальному органі або засвідчувальному центрі з дотриманням вимог Закону. Зауважимо, що існують й акредитовані центри сертифікації ключів, які надають послуги електронного цифрового підпису та обслуговують виключно посилені сертифікати ключів. Центральним же засвідчувальним органом відповідно до Положення «Про центральний засвідчувальний орган», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. № 1451, що забезпечує в межах свої повноважень створення умов для функціонування засвідчувальних центрів органів виконавчої влади або інших державних органів та центрів сертифікації ключів, є Державний комітет інформатизації.
Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про електронний підпис» електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами – суб’єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Отже, сфера закону розповсюджується як на фізичних, так і юридичних осіб.
Зауважимо, що при аналізі чинного законодавства можна зробити висновок, що оскільки ЗУ «Про електронний підпис» не позбавляє електронний цифровий підпис статусу засобу криптографічного захисту інформації, для того, щоб у суб’єкта господарювання виникла можливість просто підписати електронний документ, йому необхідно отримати ліцензію. Це випливає з п. 14 ст. 9 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 року, відповідно до якого розроблення, виробництво, використання, експлуатація, сертифікаційні випробування, тематичні дослідження, експертиза, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації (крім послуг електронного цифрового підпису), торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації підлягає ліцензуванню. Хоча з іншого боку, якщо не брати до уваги цей стримуючий фактор, запровадження законодавством України електронного документообігу має значно підвищити кількість покупців Інтернет-магазинів серед юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оскільки комерційну операцію можна задокументувати в електронному вигляді, а потім в такому ж вигляді подати в податковий орган, що може значно зекономити час суб’єктів господарювання та позбавити необхідності обмінюватися низкою документів (чеки, податкові накладні тощо) з Інтернет-магазинами для бухгалтерського обліку операцій. Однак для втілення цих прогресивних норм в життя необхідно, щоб була прийнята низка підзаконних нормативно-правових актів, передбачених ЗУ «Про електронні документи» та ЗУ «Про електронний підпис». До цього часу Інтернет-магазини змушені використовувати звичні способи документального оформлення, тобто практично всі необхідні для бухгалтерського обліку документи оформляти в паперовому вигляді, як і при реалізації через звичайний магазин. Тому на сьогодні при реалізації товарів через Інтернет-магазин підприємство використовує порядок документального оформлення, що відповідає способу поставлення товару до покупця: звичайне (якщо товар доставляється кур’єром) чи поштове (якщо товар пересилається поштою).
Що ж стосується фізичних осіб, то, на нашу думку, має пройти ще не один рік, щоб електронний документообіг набув розповсюдження серед пересічних громадян, адже це пов’язано із низкою факторів:
Також, підкреслимо, що запровадження електронного документообігу в його існуючому вигляді серед фізичних осіб має значення на ринку цінних паперів (де вже існують біржі, що здійснюють свою діяльність на підставі вищезазначених законів), а також в банківському секторі, однак втрачає на сьогодні свій сенс в сфері торгівлі через Інтернет-магазини. Оскільки, по-перше, існуюче законодавство, а саме Цивільний кодекс України, ЗУ «Про захист прав споживачів», Правила продажу товарів на замовлення та поза торговельними та офісними приміщеннями, а також Правила продажу товарів поштою, досить добре регулюють питання дистанційної торгівлі та захищають права споживачів в цій області, а по-друге, в цьому немає необхідності у зв’язку з відсутністю великого документообігу між покупцем та продавцем товарів, за виключенням підтверджуючих документів про покупку товару, гарантій, а також документів, пов’язаних з характеристикою та описом товарів і детальною інформацією про компанію-продавця, що може розміщуватися на сайті Інтернет-магазину. Тому, важливим виявляється розширення діючого законодавства в сфері електронної комерції та поширення електронного документообігу саме серед суб’єктів господарювання, що дозволить зекономити час і спростити бухгалтерський облік бізнес-структурам та привернути більше клієнтів Інтернет-магазинам. Що стосується врегулювання відносин між Інтернет-магазинами та споживачами, на нашу думку, достатньо внести низку змін до існуючих нормативно-правових актів, в яких передбачити, з урахуванням європейського досвіду, особливості правочинів та документообігу між Інтернет-магазинами та споживачами, зокрема дозволити укладання правочинів між ними в письмовій формі через Інтернет шляхом обміну повідомленнями і без обов’язкових реквізитів електронного документа.
Підводячи підсумок під всім вищевказаним, зауважимо, що законодавство України в сфері електронної комерції лише на етапі свого становлення, як і процес впровадження його в життя. Однак позитивним моментом залишається небайдужість законодавця до світових тенденцій переходу від звичних всім паперових носіїв даних на електронні в усіх сферах життя в епоху інформаційного суспільства. Це підтверджується прийняттям Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, затвердженого ЗУ від 9 січня 2007 року № 537-V, у Розділі І якого зазначається, що ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно із світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, оскільки наявне відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, використанні безготівкових розрахунків за товари і послуги тощо. А у Розділі ІІІ вищевказаних Основних засад йдеться про необхідність прийняття Інформаційного кодексу України, що б включав розділи, зокрема про засади електронної торгівлі, про охорону баз даних, надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет, комерційну таємницю тощо. Сподіваємось, що прийняття цього Кодексу не за горами.
ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТООБІГ В КОНТЕКСТІ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ
Юлія Кондрацька, партнер Юридичної фірми «Москаленко і Партнери»
У зв’язку з невпинним розвитком нових технологій та широким розповсюдженням у суспільстві засобів електронної передачі даних, у 2003 році в Україні з’явилися нові закони, що регулюють діяльність в сфері електронного документообігу та телекомунікації. Так, 22 травня 2003 року були прийняті закони «Про електронні документи та електронний документообіг» (далі – ЗУ «Про електронні документи») та «Про електронний цифровий підпис» (далі – ЗУ «Про електронний підпис»), а 18 листопада цього ж року ЗУ «Про телекомунікації». Зауважимо, що до цього моменту існували лише загальні нормативно-правові акти в цій області, такі як Цивільний кодекс України, Закон України (далі-ЗУ) «Про інформацію», ЗУ «Про захист інформації в автоматизованих системах» (зараз – ЗУ «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах»), ЗУ «Про обов’язковий примірник документів» тощо. Отже, прийняття 22 травня 2003 року двох вищевказаних законів визвало широкомасштабні обговорення з питань електронного документообігу, в ході яких одні спеціалісти відзначали новий етап розвитку підприємництва, тоді як інші наголошували на тому, що ці закони є лише рамковими, а й тому значно не змінять вже існуючу ситуацію, а лише внесуть стабільність на ринку електронної комерції. Дійсно, така точка зору є слушною, оскільки зважаючи на загальні положення відповідних законів, лише підзаконні нормативно-правові акти зможуть впровадити в життя детальні правила поведінки в області електронного документообігу. Зауважимо, що до прийняття цих законів, система електронних підписів була широко розповсюджена лише в банківській сфері, зокрема в системах електронних платежів НБУ та «Клієнт-банк». Тоді як інші суб’єкти господарювання, фізичні особи та державні органи користувались паперовими носіями даних. Але час минає швидко, і сьогодні ми можемо спостерігати тенденції по розповсюдженню електронного документообігу в Україні. Так, наприклад, 10.04.2008 Наказом Державної податкової адміністрації України була затверджена Інструкція з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв’язку, яка визначає загальні принципи організації інформаційного обміну під час подання платниками податків податкової звітності до органів державної податкової служби України в електронній формі із використанням електронного цифрового підпису. Ця Інструкція поширюється на Державну податкову адміністрацію України та її територіальні органи, а також платників податків, які за власним бажанням подають податкові документи в електронному вигляді.
Для того, щоб зрозуміти перспективи використання електронного документообігу в роботі таких його суб’єктів як Інтернет-магазини та їх покупці - споживачі, варто розібратися з базовими поняттями в цій сфері. Відповідно до ст.5 Закону України «Про електронні документи» електронний документ – це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронний даних, включаючи обов’язкові реквізити документів. Виходячи зі ст. 6 цього ЗУ, електронний підпис є обов’язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб’єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Отже, варто з’ясувати, що таке електронний підпис. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про електронний підпис» електронний підпис - це дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних. Під це визначення фактично підпадає будь-який спосіб підписання електронного документу, в тому числі й графічне зображення рукописного підпису, а також звичайні паролі. Однак вищезазначений ЗУ зробив акцент на регулюванні різновиду електронного підпису, а саме - електронного цифрового підпису. Відповідно до цього ж ЗУ електронний цифровий підпис – це вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа. Відповідно до ст.3 цього ЗУ електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Таким чином, створити електронний документ можна лише за наявності електронного підпису, що, в свою чергу, видається центром сертифікації ключів, яким відповідно до ст. 8 ЗУ «Про електронний підпис» може бути юридична особа незалежно від форм власності або фізична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, що надає послуги електронного цифрового підпису та засвідчила свій відкритий ключ у центральному засвідчувальному органі або засвідчувальному центрі з дотриманням вимог Закону. Зауважимо, що існують й акредитовані центри сертифікації ключів, які надають послуги електронного цифрового підпису та обслуговують виключно посилені сертифікати ключів. Центральним же засвідчувальним органом відповідно до Положення «Про центральний засвідчувальний орган», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. № 1451, що забезпечує в межах свої повноважень створення умов для функціонування засвідчувальних центрів органів виконавчої влади або інших державних органів та центрів сертифікації ключів, є Державний комітет інформатизації.
Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про електронний підпис» електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами – суб’єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Отже, сфера закону розповсюджується як на фізичних, так і юридичних осіб.
Зауважимо, що при аналізі чинного законодавства можна зробити висновок, що оскільки ЗУ «Про електронний підпис» не позбавляє електронний цифровий підпис статусу засобу криптографічного захисту інформації, для того, щоб у суб’єкта господарювання виникла можливість просто підписати електронний документ, йому необхідно отримати ліцензію. Це випливає з п. 14 ст. 9 ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 року, відповідно до якого розроблення, виробництво, використання, експлуатація, сертифікаційні випробування, тематичні дослідження, експертиза, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації (крім послуг електронного цифрового підпису), торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації підлягає ліцензуванню. Хоча з іншого боку, якщо не брати до уваги цей стримуючий фактор, запровадження законодавством України електронного документообігу має значно підвищити кількість покупців Інтернет-магазинів серед юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оскільки комерційну операцію можна задокументувати в електронному вигляді, а потім в такому ж вигляді подати в податковий орган, що може значно зекономити час суб’єктів господарювання та позбавити необхідності обмінюватися низкою документів (чеки, податкові накладні тощо) з Інтернет-магазинами для бухгалтерського обліку операцій. Однак для втілення цих прогресивних норм в життя необхідно, щоб була прийнята низка підзаконних нормативно-правових актів, передбачених ЗУ «Про електронні документи» та ЗУ «Про електронний підпис». До цього часу Інтернет-магазини змушені використовувати звичні способи документального оформлення, тобто практично всі необхідні для бухгалтерського обліку документи оформляти в паперовому вигляді, як і при реалізації через звичайний магазин. Тому на сьогодні при реалізації товарів через Інтернет-магазин підприємство використовує порядок документального оформлення, що відповідає способу поставлення товару до покупця: звичайне (якщо товар доставляється кур’єром) чи поштове (якщо товар пересилається поштою).
Що ж стосується фізичних осіб, то, на нашу думку, має пройти ще не один рік, щоб електронний документообіг набув розповсюдження серед пересічних громадян, адже це пов’язано із низкою факторів:
- чинне законодавство про електронний документообіг більше направлене на корпоративний сектор;
- необхідно прийняти низку підзаконних нормативно-правових актів, які б встановлювали процедуру використання електронного підпису фізичними особами – споживачами або відсутність потреби такого застосування;
- не малозначну роль відіграє необхідність підвищення зацікавленості громадян в користуванні мережею Інтернет в сфері купівлі-продажу товарів та послуг;
- треба зважати на потребу у великих капіталовкладеннях в сферу електронного документообігу для його нормальної роботи.
Також, підкреслимо, що запровадження електронного документообігу в його існуючому вигляді серед фізичних осіб має значення на ринку цінних паперів (де вже існують біржі, що здійснюють свою діяльність на підставі вищезазначених законів), а також в банківському секторі, однак втрачає на сьогодні свій сенс в сфері торгівлі через Інтернет-магазини. Оскільки, по-перше, існуюче законодавство, а саме Цивільний кодекс України, ЗУ «Про захист прав споживачів», Правила продажу товарів на замовлення та поза торговельними та офісними приміщеннями, а також Правила продажу товарів поштою, досить добре регулюють питання дистанційної торгівлі та захищають права споживачів в цій області, а по-друге, в цьому немає необхідності у зв’язку з відсутністю великого документообігу між покупцем та продавцем товарів, за виключенням підтверджуючих документів про покупку товару, гарантій, а також документів, пов’язаних з характеристикою та описом товарів і детальною інформацією про компанію-продавця, що може розміщуватися на сайті Інтернет-магазину. Тому, важливим виявляється розширення діючого законодавства в сфері електронної комерції та поширення електронного документообігу саме серед суб’єктів господарювання, що дозволить зекономити час і спростити бухгалтерський облік бізнес-структурам та привернути більше клієнтів Інтернет-магазинам. Що стосується врегулювання відносин між Інтернет-магазинами та споживачами, на нашу думку, достатньо внести низку змін до існуючих нормативно-правових актів, в яких передбачити, з урахуванням європейського досвіду, особливості правочинів та документообігу між Інтернет-магазинами та споживачами, зокрема дозволити укладання правочинів між ними в письмовій формі через Інтернет шляхом обміну повідомленнями і без обов’язкових реквізитів електронного документа.
Підводячи підсумок під всім вищевказаним, зауважимо, що законодавство України в сфері електронної комерції лише на етапі свого становлення, як і процес впровадження його в життя. Однак позитивним моментом залишається небайдужість законодавця до світових тенденцій переходу від звичних всім паперових носіїв даних на електронні в усіх сферах життя в епоху інформаційного суспільства. Це підтверджується прийняттям Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, затвердженого ЗУ від 9 січня 2007 року № 537-V, у Розділі І якого зазначається, що ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно із світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, оскільки наявне відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, використанні безготівкових розрахунків за товари і послуги тощо. А у Розділі ІІІ вищевказаних Основних засад йдеться про необхідність прийняття Інформаційного кодексу України, що б включав розділи, зокрема про засади електронної торгівлі, про охорону баз даних, надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет, комерційну таємницю тощо. Сподіваємось, що прийняття цього Кодексу не за горами.
